Буду згадувати ласки Господні. Григорій Філімончук

Буду згадувати ласки Господні. Григорій Філімончук

Григорій Іванович Філімончук (1919-2003)
10 серпня 2003 року відійшов у вічність Григорій Іванович Філімончук. Не займаючи поважних посад і не маю¬чи високих духовних санів, він був відо¬мий далеко за межами Волині. Особли¬вий дар віри і помазання Духа Святого він проніс через все життя, служачи цим даром тисячам віруючих та невіруючих людей.
Народився Григорій Іванович 27 листопада 1919 року в Хопневі у православній сім'ї. Під час другої світової війни воював у лавах радянської армії і у 1944 році був поранений. Його життя було чудом врятоване і саме тоді, перебуваючи у передсмертному стані, Григорій звернувся до Бога з прохан¬ням допомогти йому і дав обіцянку служити Господові. Але, повернувшись додому, забув про свою обіцянку. Незабаром оженився, став працювати бухгалтером у ліспромгоспі. Та Господь торкався його серця, і він став задумуватися над своїм життям і обіцянкою, яку дав Богові у важку хвилину. Одного дня, коли Григорій сидів у своїй кімнаті, перебуваючи в особ¬ливих роздумах, відчуваючи якусь пригніченість, йому з'явився ангел, нагадав про Божу милість, даровану в житті, про чудес¬ний порятунок від смерті на фронті, і сказав: «А тепер сам вибирай напрямок свого життя. Якщо хочеш спастися, іди до віруючих, які є в селі, і живи по Слову Божому». Того ж вечо¬ра Григорій разом з кількома невіруючими товаришами пішов на богослужіння, яке відбувалося в хаті його тітки, у другій частині будинку, де він проживав.
На тому ж зібранні Григорій Іванович прийняв Ісуса Христа у своє серце і отримав хрещення Духом Святим, силу Яко¬го він пронесе через усе своє життя. Це було на свято Пасхи в 1948 році. В тому ж році, увійшовши в заповіт Бога через водне хрещення, Григорій Філімончук активно включився в духовну працю. Разом з братами він багато подорожував, і не лише по Волині, але й за її межами, звіщав Євангелію, і його проста проповідь майже завжди супроводжувалася чудесами, зціленнями та наверненнями грішників до Христа. На почат¬ку 1960-их років Григорія Філімончука обрали на служіння благовісника. Одночасно він є керівником місцевої хопнівської церкви (на пресвітерське служіння у цій церкві рукопокладений у 1987 році). Через служіння Григорія Івановича Дух Святий зробив багато зцілень, до нього додому постійно при¬їжджали відвідувачі з особливими проблемами, і серед них було чимало невіруючих. Перед молитвою він обов'язково бесі¬дував з людьми, приводячи їх до віри в Бога. Його проповіді та особисті бесіди відзначалися простотою, він не мав особли¬вих методів чи форм зцілення: просто читав відповідні біблійні місця і звершав молитву.
Трудився Григорій Іванович до останніх років і хвилин життя. Відвідував церкви, звершав молитви над хворими і тими, хто мав проблеми. 10 серпня він ще проповідував у своїй церкві у Хопневі, а ввечері Господь відкликав його у Свої оселі.

ПЕРЕДМОГА
Коли Бог вводив Ізраїль у землю обітовану, то не раз говорив йому про те, наскільки важливо пам'ятати шлях, яким Він вів його. І не лише пам'ятати, але і розповідати про нього дітям.
Я часто свідчу про любов Божу в зібраннях віруючих або просто під час своїх подорожей автомобілем. Брати, вислу¬хавши мої розповіді, не раз радили мені: «Ви б написали дещо із своїх переживань. Нехай би прочитали люди, особливо молодь наша». Так, минають літа, пам'ять моя слабне, дещо вже і забувається. Не завжди пригадую роки, місяці, коли що було, але вирішив щось-таки написати, хоча від того часу, як я прийшов до Бога, минуло 50 років.


Я забув, але Бог пам'ятає
Коли я повернувся із війни додому, моя мама, перебираючи речі у старій скрині, знайшла потерту книжечку польською мовою і дала мені почитати. Глянувши на неї, я згадав дитячі роки. Коли мені було десь 12 років, я пішов на зібрання віру¬ючих в нашому селі, де й подарували мені цю Євангелію від Івана. На першій сторінці було написано: «Коли ти визнаєш Ісуса Христа своїм особистим Спасителем, то ось тут підпи¬шись», і поруч стояв мій підпис польською мовою великими літерами: прізвище, ім'я. А внизу знову надруковано: «А те¬пер, коли ти підписався, то визнавай Його перед людьми».
Це було осіннього вечора 1933 року. І ось тепер, коли я знову взяв цю Євангелію в руки, минуло десь біля 18 років. Я сказав у серці: «Ти пам'ятав мене, Боже. Скільки довелося пережити страшних хвилин, годин та років, скільки разів смерть заглядала в мої очі, а Ти беріг мене, мій Боже. Я забув про свою обітницю, а Ти пам'ятав, і око твоє було наді мною.
Ось чому я вижив! Фронт, полон, німецькі табори, де живцем в землю закопували, а я залишився живим. О Боже, прости мені, прости...» Сльози полилися з очей моїх. І зараз, коли пишу ось ці рядки, мої очі повні сліз, але нехай вони ллються і роз¬мочать моє старе серце, нехай виростять ще один колосочок для слави мого Бога і на користь дорогому читачеві цих рядків. А тоді я сказав: «Господи, в тяжкий час Ти мене покликав, але дай мені при Твоїй охороні хоч п'ять років використати для Тебе». Бог це зробив з великою надбавкою, помноживши мою цифру на дев'ять, і я ще живу.

Моє навернення до Бога
Військова частина, в якій я служив, наступала на місто Гдиню, неподалік Данціга (порт на Балтійському морі, тепер Гданськ). Однієї ночі я бачив сон, ніби я був вдома і їв на вишні спілі ягоди, а сік з них біг по моїх щоках. Я зрозумів, що буду поранений. Вранці, перед наступом, усіх для сміли¬вості почастували спиртом, але мені було тяжко на серці: я не пив і навіть не снідав. Незабаром ми пішли у наступ. Перед моїми очима щось блиснуло, гахнуло, як грім, і я відчув, як осідаю на землю. Потім знепритомнів.
В ту мить я був дома, біля своїх батьків, які пригощали мене вином і були раді моїй присутності. Коли відкрив очі, перш за все побачив над собою голубе небо. Лежу на спині, нічим не можу поворухнути, а з лівого боку вище грудей б'є вгору фонтан крові, падає на груди, розбризкуючись на всі боки. Промайнула думка: «Ось зійду кров'ю — і помру». Підняв очі до неба і подумки сказав: «Боже, якщо Ти є там, на небі, то спаси мене, і я буду Тобі служити. Я так хочу бачити свою маму і свою хату, а якщо ні — значить, Тебе немає, і я можу помирати». В цю мить кров перестала бити фонтаном, підійшли санітари, вкинули мене на візок і повезли у санчастину. Дуже багато поранених лежало на землі і чекало черги. Мене також поклали на землю. Але ось проходить між рядами в білому халаті дівчина. Глянула на мене, голосно закричала: «Носилки сюди!» Мене понесли на операцію, а вона не відходить від мене і все благає хірурга: «Рятуйте його скоріше». Я не міг говорити. Бачу, кидають кусочки мого м'яса в якусь посуди¬ну, защемляють мені на шиї кровоносну судину, забинтовують руки, перев'язують таз, кладуть гіпс на ногу. Болі страшні, груди опухли. Ця дівчина збирає своїх подружок, і вони здають для мене свою кров.
Коли мене після операції віднесли в бік, при мені залиши¬лася рятівниця. Мене дуже трусило, а вона плакала, обтира¬ла хустинкою моє обличчя, яке було в крові та бруді. Підійшла машина, якою відправили мене у госпіталь. Лікували добре, перев'язки робили самі лікарі. Навіть вночі приходили і сиді¬ли біля мого ліжка. Місяць часу тримали під наглядом, а коли повантажили в ешелон, то прийшла головний лікар, яка ще раз оглянула усі рани, наклала додатковий гіпс, повідомивши, що просила про це та незнайома дівчина. Лікар сказав її ім'я, але записати я не міг: руки не працювали. А якби хто і запи¬сав, я не мав де сховати — був увесь в бинтах, без одежі.
Поранений я був 25 березня 1944 року, а додому повернув¬ся комісованим, коли вже були жнива. Прийшов до своєї хати, яка чудом уціліла, — навкруги все спалене і в бур'янах.
Життя пішло старою колією, часті випивки, гулянки. Не¬забаром оженився, народився син. Про каяття забув, забув, що я говорив Богові, як був поранений.
Але одного разу я про це задумався: а коли все-таки мене дійсно Бог врятував, то чому я Йому не служу, чому не шу¬каю виходу із цього становища? Стаю на коліна і кажу: «Боже, якщо Ти є і Ти мене спас, то відкрийся мені і скажи, як я маю Тобі служити?»
Але перед цим я бачив сон, ніби, проходячи через сусіднє село, захотів пити. Біля криниці стояла дуже гарна дівчина в білому платті, набрала води і чекала, коли я підійду. Подаю¬чи мені воду, сказала, щоб я завітав у школу, що була поруч. Я зайшов, усі лавки були зайняті людьми, а спереду — одне вільне крісло, де учитель посадив мене і сказав: «Уроки давно почалися, а ти так набагато спізнився. Але твоє завдання я тобі продиктую». На стіні була велика шкільна дошка, на якій він став крейдою малювати: велика будова на людських кістках, а на даху дві людини — Ленін і Сталін. Учитель каже: «Ти будуєш ось цю царську будову, а тобі треба будува¬ти ось що». Я побачив нову будівлю — церкву, а на покрівлі, там, де купол церкви стоїть, усміхається до мене Ісус Христос, і, простягаючи до мене вогненні руки, просить прийти до Ньо¬го.
Я прокинувся. Все це мене спонукало стати на коліна і ще раз спитати у Бога, чи дійсно Він мене спас.
Вранці я пішов на роботу. Тоді я працював бухгалтером у ліспромгоспі, контора якого була в нашому селі. Робота не клеїлася, я не міг навіть на рахівниці рахувати. Щось мені говорило: «Іди додому». Нарешті я підкорився цьому внутрі¬шньому голосу і пішов. В хаті не було нікого. Я зайшов в останню кімнату, сів на дерев'яному диванчику, якого ко¬лись зробив мій віруючий дядько Степан, що виїхав в Арген¬тину. Відчував якусь настороженість.
І в ту ж мить у хаті засяяло, і у великому світлі я побачив людину, ноги якої були в хмарі, лице світле, ласкаве, одяг без ґудзиків, білий, як з кролячого білого пуху. Ноги в мене затремтіли, я злякався, але він каже мені: «Не бійся, я ангел Гавриїл. Ти сьогодні просив Всевишнього, щоб Він тобі відкрив¬ся і сказав, що тобі робити. Я був з тобою на фронті, і коли тебе поранило, то я зробив все, щоб тебе врятувати. Отій дівчині, яка була начальником, видалось, що ти її близький родич, і вона тебе рятувала». Ангел мав книгу, відкривав сто¬рінки, на яких я бачив, як у телевізорі, що є і що буде в останній час на землі. І сказав мені: «А тепер сам вибирай напрямок свого життя. Якщо хочеш спастись, то іди до віру¬ючих, які живуть тут, у селі, і живи по Слову, як вони жи¬вуть, по Слову, яке записано в Євангелії, і я буду тебе охоро¬няти». Його не стало.
Після цього випадку я нарешті пішов на зібрання. Взяв із собою ще двох хлопців з віруючих сімей, але які були такі, як я. Зібрання відбувалося в другій половині хати, де я жив, — там мешкали моя тітка Христя і її діти: Льоня, Ліда, Петро та Віктор (чоловік загинув на фронті).
То була неділя. Зібрання проходило шумно, був приїжджий проповідник Сергій Банада. Перед тим, ввечері, також було зібрання, на якому покаявся і отримав хрещення Духом Свя¬тим мій двоюрідний брат Льоня. Я через стіну слухав, як вони там молилися. Моя сестричка Ліда молилася по-німецьки. Думав, де вона навчилася? Але коли я до неї заговорив по-німецьки, вона нічого не розуміла, а сказала мені, що то не вона говорить, а Бог, і що через неї було дещо сказано про мене.
Ввечері знову було зібрання. Під кінець ми з друзями підійшли до столу. Я спитав, що то за мова, якою вони мо¬ляться, звідки вони її знають. Банада почав нам роз'яснюва¬ти. Відкрив місце з Дій апостолів, де описано, як Дух Святий зійшов на апостолів, прочитав про дім Корнилія та інші місця. Я був високої думки про себе, не хотів казати, що також ба¬жав би й собі це все мати і що ангел мене привів сюди. Але покаятися я все не наважувався. Думав: іншим разом, зараз ще рано. Кажу Банаді: «Ну що ж, ви — святі. Ми, грішні, підемо, а ви залишайтесь та помоліться за наші грішні душі». Піднялись іти, а Банада каже: «Нащо нам молитися потім, ми зараз помолимося». І стали на коліна. Прохід нам пере¬крили, бачу: мої хлопці вже на колінах і один із них плаче. «А чого я стою? — подумав. — Опущусь на коліна і я». Став, не знаю, що говорити, а Банада каже: «Молись». Я відпові¬даю, що не вмію. «То говоріть за мною». Повторяю: «Госпо¬ди, Духом Святим очисти мою душу і кров'ю Своєю омий моє серце». Я повторив два чи три рази і забув, а хотілось ще сказати. Знову кажу Банадї: «Повтори, бо я забув». Він по¬вторив. І коли я відкрив рота, щоб сказати ці слова, Банада поклав на мене руки — і мене як жаром обсипало: щось гово¬рю, кричу, махаю руками, встаю на ноги, не відчуваючи, щотвзутий, ніби зависаю у повітрі. Бачу: біжить моя мама, вкля¬кає на коліна, каже: «Сину, де ти, там і я. Будемо служити Господу». А я й не знав, що моя мама відтоді, як я пішов в армію, і аж до цього дня завжди постилась і молилась за мене Богу, щоб Він мене живого повернув додому, і вірила, що так буде. Рік від мене вістки не мала, а вірою чекала мого повер¬нення.
...Це були пасхальні свята 1948 року. «Христос воскрес», __ говорили люди. І я воскрес від мертвих своїх діл для жит¬тя нового у Христі Ісусі. Це був день і мого воскресіння....